Сергій Жадан: Тримати лінію фронту і захищати своє
Що може об'єднати українців та що (хто) заважає нам жити краще? Як перемогти у війні? Яке значення культури та літератури у промоції України у світі? Що таке містом XXI ст.?
У влозі Ярослава Рущина – Сергій Жадан, відомий письменник, громадський активіст, фронтмен гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма», засновник Благодійного фонду Сергія Жадана.
Із Сергієм Жаданом ми познайомилися доволі давно у Мистецькому об’єднанні «Дзиґа», на акціях, які ми творили на підтримку українського слова та української культури загалом. Влітку ми були на фестивалі хліба у мальовничому селі під Харковом, і там мали дискусію, яку хочу продовжити. Я багато подорожую Україною у краєзнавчих цілях. Ти ж подорожуєш Україною з фаховою метою – як носій українського слова, і маєш змогу більше заглибитися в розмови з місцевими людьми, аніж я. Львів’яни та харків’яни – яка між ними ментальна різниця? Що нас може об’єднати? І над чим нам треба попрацювати, аби ми таки об’єдналися?
Як би це парадоксально не звучало, об’єднати нас можуть наші проблеми. Те, що нас не влаштовує в нашій країні, те, що нам заважає, те, що ми хочемо змінити.
Очевидно, що регіони мають свої відмінності – історичні, культурні, мовні, церковні. Мені здається, що ці відмінності не мали би нас роз’єднувати, відштовхувати. Навпаки, вони би мали викликати взаємний інтерес. Якщо ми хочемо далі жити в межах однієї держави та підтримувати політичний проєкт «Україна», слід використовувати ці відмінності. Адже в них закладений великий потенціал.
Коли ми з Маркіяном Іващишиним розпочинали проект «Дзиґа», я міг перелічити сотню гуртів, які представляли тогочасну українську музику. Зараз мене запитай – я цього не зроблю! Чи ти бачиш цю динаміку у Львові в культурному сенсі?
Тоді, у 90-х роках, у Львові було дуже цікаве середовище – літературне, музичне. Зараз воно трансформувалося. Загалом, культурне поле трансформувалося. Воно стало більш «києвоцентричним». Люди прагнуть виїжджати до Києва, щоби там робити кар’єру, зокрема, в культурі. З одного боку, це не дуже добре, з регіонів вимивається потенціал. З іншого – це світова тенденція: у США всі їдуть до Нью-Йорка, у Німеччині – до Берліна.
У Львові цікаве літературне поле, цікаве музичне поле. У вас багато інституцій – це, мабуть, те, що відрізняє Львів від інших міст.
Нещодавно у Києві мене аж «різонуло», коли почув, як Львів назвали культурною столицею? Якщо у 90-х-нульових сприймав це нормально, то зараз, як на мене, – ми більше недостойності такої назви. Без «загортання в папірчики» – розкажи про наші болі.
Мені не подобаються самі означення «культурна столиця», «інтелектуальна столиця», «перша столиця». Це – певна відрижка совка. Столичність і провінційність – рудимент Радянського союзу. Це не те, що можна застосувати до сучасних умов. Столиця – це там, де ти щось хочеш робити. Столиця – це ти, адже ти – центр певного простору і можеш сформувати його будь-де. В Авдіївці молоді люди на лінії фронту роблять фестиваль. Чим Авдіївка відрізняється від Одеси чи Києва? Нічим.
Тому я би на твоєму місці не сильно комплексував із приводу «культурної столиці» (сміється).
Львів самодостатній. Мені не подобається, коли, зокрема, львів’яни намагаються його ідеалізувати, але також не подобається, коли є певна негація, заперечення свого міста: «В нас тут все погано, це – провінція, село».
Львів має своє обличчя, воно дуже виразне, його важко сплутати з іншими. Та вибудовувати з нього штучні концепти на зразок культурної столиці – не треба.
Побутові питання в Україні стали політичними. Свого часу обговорення ціни на газ із господарського переросло у політичне питання. Мова – також політичне питання. Ти багато їздиш Україною, поділись спостереженнями: чи є серед першочергових потреб населення – говорити про мову?
Це питання заполітизоване. Багато тем, які мали би бути поза межами високої політики, навпаки введені туди. Це і про культуру, і про церкву, і про інші речі, які у спокійному стабільному суспільстві не мали би викликати такого політичного протистояння серед громадян.
Я спілкуюсь із великою кількістю українців на Сході, Півдні, Заході, але вони – засадничо україномовні, люди, які підтримують українську мову. Людина, яка проти української мови, не прийшла би на мій поетичний вечір. У цих людей очевидна однозначна позиція, і, оскільки в них немає конфлікту на мовному підґрунті, вони про це й не говорять. Для них цілком зрозуміло, що є державна мова, є 10 стаття Конституції України, і її достатньо дотримуватися, аби не було протистояння і напруги.
Коли виходиш за межі цього проукраїнського середовища, можна почути різне. Але, їздячи по Донбасу і спілкуючись з українцям, спостеріг: не є питання мови тим, що роз’єднує. Може бути певна цікавість до мови, певне дистанціювання, багато людей, що не говорять нею і вже, очевидно, не почнуть. Щодо негативного сприйняття – це окремі випадки, коли у людини чітка позиція, вона підтримує Росію, Путіна, і українська є для неї маркером, який вона сприймає негативно.
Чи Львів у цьому контексті має відігравати якусь роль? Чи він виступає подразником?
Для мене Львів – місце, куди за останні роки приїздили сотні тисяч українців з усього світу подивитися на те, яким може бути українське місто. Я кажу це без ідеалізації, без замилування. Багато східняків, багато одеситів приїжджають сюди на вихідні – побути, подивитися на іншу урбаністику, інше міське та мовне середовище. Дуже важливо, що у нас є Львів, у чомусь консервативний і сталий. Вам ця консервативність тут може у чомусь і заважати, але це важливо, що Львів саме такий.
У Львові 2 роки тому ми вперше провели Бієнале довіри, залучивши різні середовища. Мій висновок про довіру – вона з’являється там, де є жертовність. Перше, що мені асоціюється з жертовністю, є волонтерство. Ти їздиш на Схід як волонтер, поділися думками.
Волонтерський рух для мене – дуже важлива річ. Хто з нас до війни знав назви донецьких та луганських містечок, де відбувалися бої, де зараз вони тривають, де проходить лінія фронту. За останні роки там побували сотні тисяч українців із Заходу, із Півдня, із Центру. Погано, що це відбувається внаслідок війни, кривавих і драматичних подій, але важливо, що сьогодні ми бачимо одні одних! Це – робота на майбутнє, що зшиває країну. Адже суспільство сьогодні роздроблене, розсварене. Там, де ми мали би підтримати одні одних, займаємо категорично принципову позицію, яка не дозволяє нам триматися разом.
Підтримка і творення сучасної української культури – це мета діяльності мистецького об’єднання «Дзиґа». Ти створив благодійний фонд Сергія Жадана. Як ти сформулював його місію?
Ми працюємо на майбутнє. Передусім, фонд підтримує освіту, працює зі школами, дитсадками, інтернатами. Підтримує українців, які народилися на Сході і ніколи не були не те що у Львові, але навіть у Харкові. Є статистика 2014 року, згідно з якою 90% мешканців Донецької області ніколи не виїздили за межі Донецької області! Це – величезна біда і проблема. Намагаємось показати сучасним дітям, що вони – громадяни України, які виростуть, підуть в українські виші, працюватимуть в українських компаніях, що це – їхня країна.
Іноді складається враження, що для багатьох українців війна вже не є подразником, що вказує на необхідність радикальних змін у політичній та інших сферах? Чи є у тебе таке відчуття?
Багато хто заспокоївся одразу, багато хто й не турбувався. Чимало людей на цьому навчилися заробляти – як там, на Сході, так і тут, на Заході. Але я досі бачу багатьох людей, які не заспокоїлись і намагаються щось робити, які розуміють, що війна – найболючіша тема в Україні і про неї не можна забувати. Війна надалі залишається лакмусовим папірцем, який виявляє ставлення суспільства до політиків, до влади і її дій.
У мене, відколи перебуваю у Верховній Раді та серед чиновників у Києві, склалося враження, що бачення перемоги у цій війні немає. Чи є воно у тебе?
Щонайменше, слід не забувати, що ми маємо тримати лінію фронту. Дехто вже розслабився і каже, що війни, як такої, немає, що це все – розборки між окремими політиками. Це є величезною дурницею! Нам потрібно захищати своє! Це – завдання-мінімум.
В України поганий імідж у контексті міжнародного бізнесу. І свого часу, створюючи Львівську бізнес-школу УКУ, ми говорили про поширення культури за межі країни, про продаж українського культурного продукту, що мало би змінити ситуацію.
Абсолютно погоджуюсь, що за останні 30 років Україна успішно себе виявила у спорті та культурі. Є універсальні речі, які зрозумілі поза контекстом політики. Коли я слухаю хорошу українську музику, дивлюся фільм або читаю цікаву українську книгу, сприймаю це – як частину свого культурного простору. Тому значення культури не можна недооцінювати! В тому числі, її вплив на імідж країни.
Щодо культури, зовсім скоро – Форум видавців, цього року він відбудеться в онлайні. Чи потрібен письменнику контакт очі-в-очі з його читачем?
Не обов’язково, але багато залежить від темпераменту і психотипу письменника. Я, наприклад, страшенно люблю своїх читачів, і ці карантинні місяці мені давалися дуже складно.
Онлайн-формат – це для мене величезний компроміс, і залишається сподіватися, що він буде тимчасовим. Хоча мова не тільки про читача, а й про інституційність. Цього року не було Книжкового Арсеналу, не буде повноцінного Форуму видавців. Але ж це – інституції, які працюють, мають команду та місію. Нам доведеться підтримувати та відновлювати ці проєкти. Загалом, ця карантинна історія сильно б’є по культурі.
Розкажи про українську літературу у світі, як на нас дивляться зараз?
Нас нарешті почали ідентифікувати! Пригадую, 20 років тому всі були переконані, що українські книги написані діалектом російської мови, а ми – просто частина російської літератури. З’явилось розуміння, що українська література – не російська, і це вже певний прогрес. Є інтерес, є попит, є переклади. Останніх не так багато, але це – хороший сигнал.
Яким ти бачиш місто майбутнього, місто ХХІ століття?
Воно має бути людиноорієнтоване, з фокусом на свого громадянина. Мешканцям міста має бути затишно, вони повинні почуватися захищеними, і, разом з тим, бути активними. Це те, чого нашим містам і країні бракує: часом громадяни страшенно пасивні. Вони можуть не мати антиукраїнських поглядів, але в багатьох випадках просто не виявляти жодної ініціативи, перекладати все на владу, уникати відповідальності за те, що відбувається в їхніх містах. Я бачу місто майбутнього як середовище людей, які відповідають за те, що у них відбувається.
Львів майбутнього – яким би ти хотів його бачити?
Львів і Харків є осередками для цілих регіонів. Сподіваюсь, Львів цього не втратить, цю культурну та політичну проукраїнську настанову. Але також хотілося б, щоби він не був такий віддалений від решти України. Хочеться, аби ми відкрились і відкрили одні одних, і Львів став ближчим усій Україні.
В закритих місцях інновації та стартапи не водяться…
Безперечно.
Розмовляв Ярослава Рущишин у межах проєкту «Львів майбутнього»
Інші відео