Це був не дуже приємний період мого життя, бо я раптово почала відчувати слабкість, з якою не могла собі дати ради. Але ще більш стресово стало, коли я дізналась, що мої батьки також занедужали, хоча вони заразились не від мене.

Емоції, які в мені вирували складно описати, але я думаю, що з цього можна винести урок, що в житті трапляються такі ситуації, яким ти мусиш просто підкоритися, бо не можеш на них ніяк вплинути. Яким би гоноровим і діловим ти не був, в один момент маєш навчитись покорі. Під час самоізоляції я розкривала дедалі глибше сенс слова «смирення». Адже, як у всіх складних ситуаціях, ти проходиш крізь етапи відторгнення, заперечення і врешті прийняття. Тож я намагалась знайти в цих обставинах щось позитивне. Наприклад, у мене з'явився час для себе та для спілкування з близькими і нарешті з’явилась можливість прочитати книжки, до яких ніяк не доходили руки.

Так! Але я все одно читала переважно книги «Видавництва Старого Лева», тому що в нас часто з’являється багато новинок, з якими я ніколи не встигаю ознайомитись. Але, якщо говорити про нещодавно прочитане, то мене вразили обидві книги Олега Сенцова, вони надзвичайно актуальні у період, в якому ми зараз перебуваємо. У нього є дуже цікавий фантастичний роман, в якому Олег ще задовго до всіх майбутніх подій описав сюжети, які ми можемо спостерігати в нашій країні зараз. Якщо коротко, то прилетіли інопланетяни, які вимкнули всю електроенергію на планеті і внаслідок цього в суспільстві відбулися різні перипетії, які розкрили найгірші людські якості такі, як колабораціонізм, змагання за виживання, там поява «зелених чоловічків» та багато іншого символізму. Я читала і постійно запитувала себе: «Невже він знав, що все це станеться, коли писав роман?».

А в іншій книзі «Хроніки одного голодування» Олег Сенцов описав якраз оте смирення, про яке я згадувала раніше. Він пише, що прийнявши обставини та ситуацію, ти не відмовляєшся від життя. Якщо ти оголосив голодування і не відступив від прийнятого рішення, то в такий спосіб ти зумієш зберегти свою гідність, яка згодом дасть тобі неймовірну життєву силу. Ця теза дуже мені сподобалась і викликала позитивні емоції. Знаєш, я очікувала, що книга Сенцова описуватиме важкий та болісний досвід, але виявилося, що це була мотиваційна література.

Так, я вважаю, що якщо ми будемо читати лише дописи у Facebook, дивитись «сторіз» у Instagram, і перейдемо повністю на короткі текстові повідомлення, то це суттєво звузить наш горизонт мислення, який не даватиме осягнути повноти картини. А вміння зазирати за горизонт, його розширювати – це дуже важливо, для того щоб створювати інноваційні винаходи, прогнозувати майбутнє, розробляти стратегії. На мою думку, цивілізована людина, яка не прочитала великих текстів, не зможе досягнути вершин у нашому світі.

Читацький досвід дуже цінний, через те, що ти разом із текстом знайомишся та долаєш важливі моменти свого життєвого шляху, які, можливо, у побуті тобі не зустрілися б. Відсторонена позиція автора дає краще розуміння, що у деяких ситуаціях тобі необхідно йти назустріч болю, проходити певні випробування. Опираючись на прочитаний досвід, тобі врешті вдасться викристалізувати свою систему цінностей. Це дуже важливо, бо коли у тебе є хороший ціннісний скелет та опора, тобі легко стати більш гнучким, легко рухатися і не боятися. Власне, ці навички якраз дає «велика» література, наприклад, коли ти слідкуєш за героєм і починаєш ототожнювати його з собою, робити разом з ним моральний вибір, бачити наслідки і проживати історію. Дуже круто, що існує література як окремий мистецький жанр.

Наші пошуки не обмежуються чіткими структурами та алгоритмами відбору. Ми також іноді покладаємось на інтуїцію, розплющуємо свої очі, прислухаємось і відкриваємо серце, щоб бути завжди готовими отримати інформацію, дізнатись хто зараз пише нові твори. Часто це відбувається з допомогою так званих агентів впливу – людей, до яких раптом дійшла інсайдерська інформація про те, що хтось написав класну книгу, якою нам варто поцікавитись, щоб згодом видати.

Також бувають такі ситуації, коли ми звертаємо свою увагу на різні світові конкурси, проте з цим треба бути обережним. Ми в певний момент дуже захопились такими конкурсами і були переконані, що нам потрібно видавати всі резонансі книжки, що популяризували у Європі, зокрема лауреатів Буккерівської чи Гонкурівської премій. Але, коли ці твори доходили до перекладу і промоції в Україні, то часто теми, що піднімалися у книгах, були зовсім далекими і чужими для українців. Тож з погляду бізнесу та ринку, ми повинні підлаштовуватись під попит в Україні, щоб створювати резонанс і залишатись затребуваними, але також шукати баланс, щоб видавати нішеву літературу хоча б маленьким тиражем.

Ми дуже переживали, бо видали за карантин багато великих книг, на свій страх та ризик, адже люди не дуже люблять таке читати, оскільки ця література забирає багато часу. Проте все виявилось значно краще, ніж ми уявляли, бо на карантині якраз був попит на товсті книги. Наприклад, книжка Софії Андрухович «Амадока» дуже добре продається, ми не очікували, бо цей твір досить складний і потребує зусиль від читача, а на карантині у людей якраз був якраз час для занурення у складні тексти. Ми вже згадували про необхідність читання великих книг, так от «Амадока» стане одним з тих творів, який залишаться в літературі надовго, оскільки в ньому зосереджено непрості і дещо болючі думки, які в процесі опрацювання допомагають осягнути нашу ідентичність.

А от, наприклад, книга «Моцарт 2.0» – розважальна, хоча також немаленька за обсягом. Під час онлайн-продажу вона зникала моментально, оскільки аудиторія дуже на неї чекала і ми отримали багато гарних відгуків. Якщо коротко розказати про сюжет, то уяви собі, що Моцарт прокинувся у сучасному Нью-Йорку, де в одному з районів його знайшли полісмени, і під час усіх перипетій героєві допомагала українська емігрантка Стася. Також раджу прочитати твір Олега Сенцова, який ми вже згадували, «Хроніка одного голодування». На мою думку, про нього має знати кожен українець, який хоче отримати внутрішній ресурс, аби зрозуміти, що хоч ми живемо у такому стресовому світі, ніякі речі не мають збити нас на манівці. Цей твір наштовхнув мене на думку, що суспільні кризи і стреси справді роблять нас сильнішими і витривалішими.

А ще гарним прикладом для дитячої аудиторії буде творчість Галини Вдовиченко. Письменниця нещодавно видала свою четверту книгу про котиків, і я вважаю, що такі твори та автори – це велике щастя для видавців і дітей, бо вони водночас розвивають літературу та роблять бізнес.

Знаєш, ці подкасти були дуже важливими і вчасними, мене неймовірно надихала команда, яка їх організовувала та записувала: Юрко Кучерявий, Ігор Римарук, Василь Кожелянко, Назар Гончар та Юрій Покальчук, який був уособленням батька цілого культурного середовища. Тож якось всередині 2000-х на «Форумі видавців» я організувала вечір пам'яті цих всіх хлопців, де вмикала їхні голоси якраз, беручи їх із записів подкастів Це був надзвичайний вечір, атмосферу якого важко описати.

Вважаю, що дуже важливо робити записи і створювати якнайбільше майданчиків, з яких транслюватимуть думки таких талановитих людей, з якими ми маємо змогу жити в одну епоху. Також маємо допомагати шукати платформи, на яких люди, що бачать візію спільного українського майбутнього, зможуть вільно висловити свої переконання. Це допоможе людям, які знаходяться поза прямою комунікацією, постійно бачити, що в Україні також є свої філософи та інтелектуали, які можуть поширювати корисні та цінні думки в маси. Відповідно, якщо люди споживатимуть більше культурно збагаченої інформації, замість примітивних російськомовних серіалів, то в певний момент вони прокинуться, зрозумівши в якій прекрасній країні насправді живуть.

Так, це дуже важливо. Для цього потрібно створювати майданчики для комунікації, місця сили та натхнення. Звідси постає наступне питання: яким повинен бути баланс між бізнесом і меценатством на таких платформах? Бо культурне середовище тим і специфічне, бо воно не дозволяє все вимірювати бізнесом. Тому є необхідність підтримувати тих, авторів чи творців, які в перспективі, може, й не принесуть якихось прибутків, але точно зроблять особливий нематеріальний внесок для суспільства.

Внутрішня свобода – це дуже важлива риса, яку потрібно розвивати у суспільстві, бо вона дозволяє вийти за межі власної уяви і дозволяє іншим людям повірити в те, що їм також вдасться позбутись своїх шаблонів, стереотипів і врешті стати вільними.

Я думаю, що перш за все місто XXI-го століття має бути інфраструктурно розвиненим та міцним, щоб ми не витрачали свої ресурси на вирішення побутових проблем таких, як погані дороги, трафік або ж банально приміщення, яким бракує туалетів.

Існує й інший тип проблем в місті – це брак місць з якісною комунікацією між людьми. Нас зараз забудовують численними новими житловими комплексами, проте ми все ще не маємо місця, де люди, які в тих квартирах живуть, зможуть поспілкуватись чи побачити один одного. Ми вже не знаємо, хто живе поруч з нами, якими є ці люди. На мою думку, нам дійсно бракує таких місць, де ми можемо зустрітись, познайомитись між собою, про щось домовитись, аби створити класний спільний продукт.

Можливо, це навіть більше освітня проблема, адже ми повинні зрозуміти методологію, в який спосіб нам треба діяти. Наприклад, у нас зараз з’явилось багато класних приватних садочків, які дійсно розвинулись до хорошого рівня. У нас з'явилися круті приватні школи. Але куди підуть вчитися учні, коли закінчать своє шкільне навчання? Я веду до того, що в нас немає достатньої кількості якісних університетів. Знаю, що ти вкладаєш багато в Український католицький університет, що дуже добре та правильно, але навіть це не закриє всієї проблеми на рівні міста чи країни тим паче.

Чому вища освіта так застигла у своєму розвитку? Я була студенткою у перший рік незалежності України і за цей час фактично нічого не змінилось: гуртожитки у такому ж стані, що й 29 років тому, не змінився навіть доїзд до університету і рівень якості навчання залишився на тому ж місці. Викладачі часто жаліються, що сучасні студенти не такі, як були раніше, проте, на мою думку, не в студентах справа, а в застарілому підході. Університети мають бути повністю реформованими, така ж ситуація з медициною. Без освітньої та медичної реформ ми не побудуємо міста чи країни XXI-го століття.

На мою думку, важливо розрізняти бюджетну та приватну сфери у цьому контексті. Я у своєму житті вирішувала все просто: якщо мені чогось не дають, то я намагаюся створити це сама, власне, так що й сталося з «Видавництвом Старого Лева». Оскільки у мене не було роботи мрії на бюджетній основі, я створила її на приватній. Але це не означає, що всі повинні займатись бізнесом, зовсім ні. Проте всі ми маємо на щось розраховувати, щоб бути впевненим у завтрашньому дні, а в нас цього немає, тому що постійно змінюється влада і змінюється, на жаль, не на краще.

Нещодавно я готувала лекцію для німецькомовних перекладачів про український книжковий ринок. Перелистала різні статті, починаючи з 90-х років, коли цей ринок лише зароджувався, і зрозуміла одну річ, що причина тої біди, яку ми зараз маємо – це правління Кучми. Саме тоді знищувалась українська культура і книговидання, саме з того часу і аж до Революції Гідності більшість книгарень були переповнені російськими книгами. За правління Кучми, всі державні літературні замовлення було скасовано, у бібліотеки не надходили нові книги та й в цілому не було жодної книговидання. Також був негативний вплив Медведчука і Табачника, який ще потім нагадав про себе в період Януковича. А ще мене шокувало, що у 1999-му році Міністерство освіти дозволило московським видавцям публікувати освітню літературу в Україні. Уявляєш? Московські видавці писали українські підручники – це просто не вкладається в голові. Невже такі речі могли бути випадковими? Я не вірю у всі ці конспірологічні речі, але тут, мені здається, був реалізований чіткий і продуманий сценарій, який прописали ФСБешники. Сценарій, який ми досі намагаємося подолати і обов’язково подолаємо.