Софіє, якось ти запостила цікаву цитату Томаса Джефферсона: “Якщо ми вирішимо всі проблеми світу, але провалимо вирішення освітніх проблем, то наші діти зруйнують те, що ми їм заповіли. Але якщо ми сфокусуємося лише на вирішенні освітніх проблем, наші діти вирішать усі проблеми світу”. Чому ти вирішила поділитись цією цитатою?

Я її почула на одному з вебінарів про розвиток університетів у майбутньому, і вона мені відгукнулася. На жаль, зазвичай, освіту сприймають як витрату, а не як інвестицію. Часто люди прагнуть вирішити освітнє питання лише за рахунок тих податків, які вони вже сплатили. Водночас, якщо в державі виникає якась кризова ситуація, то освіта стає першою статтею в бюджеті країни, видатки на котру скорочують. Впродовж останніх тридцяти років в українців виховували неправильне ставлення до освіти – її, начебто варто здобути, проте яку, навіщо і що далі з нею робити ніхто наперед не продумує та не прив’язує до свого майбутнього.

Чому освіта – це інвестиція? Чому освіта – це інвестиція? Та тому, що це величезна складова людського капіталу. При тому треба розуміти, що наука не дає миттєвого ефекту. Бо часто буває так, що вступаючи в університет, студенти хочуть результату відразу. Наприклад, ми мали пари у п’ятницю, суботу, неділю (так навчаються управлінці на модульному форматі у бізнес-школі), а відтак очікуємо, що вже в понеділок наш бізнес повинен стати кращим. На ділі це, звісно, не працює, тому що освіта – це розвиток людини, і один із ключових показників збагачення людського капіталу. Тож ми можемо оцінити, яким є результат нашої освіти, лише в довгій перспективі. Саме тому навчання – це або інвестиція, або втрата, якщо ти не інвестуєш.

Якщо коротко сказати молодіжною мовою, то COVID-19 хакнув систему освіти. А вона дійсно є однією з найбільш консервативних і традиційних галузей суспільства. Її основою є гарна традиція, яка має тяглість вже приблизно 300-400 років, оскільки університети та школи придумали не сьогодні. Тож звідси виникає бажання подивитись і зрозуміти, а що ж працювало в минулому.

Онлайн-освіта – це не винахід сьогоднішнього дня. Хоча нам всім довелося перейти в такий режим дуже швидко і неочікувано, та це не можна назвати справжнім онлайн-навчанням, тому що для цього є інший спеціальний термін – emergency remote education, тобто так звана, швидка допомога в дистанційній освіті, що й трапилась з нами в останній весняний семестр.

Останніми роками перед нашим університетом відкривались нові двері, а ми щоразу казали: “Там трохи невідомо та й бізнес-моделі нема, ми нічого не знаємо про онлайн, а тому почекаємо”. І ті двері назад закривались. А тут спонтанно прийшов COVID-19, і нас примусово запхали в ту кімнату та зачинили за нами двері.

Освіта через пандемію зазнала величезних втрат. І сучасні реалії дуже змінюють модель університетів. Маємо вчитися поєднувати і онлайн-освіту, і перебування на кампусі. Бо для студентів вкрай важливо збагачувати свій соціальний капітал, завдяки мережі знайомств, спільноті довкола і взаємодії. Проте ми усвідомлюємо, що зараз на кампусі не може перебувати більше третини студентів. Думаю, що в час пандемії для освіти пріоритетом є не лише навчання та побудова нових соціальних зв’язків, а й організація безпечних умов навчального процесу.

Це дуже великий виклик, особливо для католицьких університетів, тому що вони побудовані з метою сформувати у студентів оцей моральний хребет, про який ти згадав. Тому саме католицькі університети зараз докладають найбільше зусиль, щоб все-таки повернутись на кампус, приймати міжнародних студентів і викладачів на довгий період часу. Проте, справді, як це зробити відповіді немає. Основна риса, яку люди мають у собі розвинути зараз – це велика гнучкість і готовність до життя в невизначеності.

Питання академічної доброчесності – дуже велике і важливе питання, це перше, про що говорять наші викладачі у авдиторії.

В Українському католицькому університеті серед молоді був достатньо великий рух за академічну доброчесність. І ми вважаємо, що так, як студент може донести інформацію іншому студенту, ніякий викладач зробити не може. Тому минулого року виник проект “Той Ной”, у якому старшокурсники ділилися своїм досвідом і пояснювали важливість академічної доброчесності першокурсникам.

Академічна доброчесність – це питання відповідальності самих людей. У сучасних реаліях її можна порівняти з носінням масок, миттям рук і виконанням інших необхідних санітарних вимог. Вона, як і гігієна, важлива і відповідальна справа кожного, а для навчальних закладів – це певне мірило зрілості студента.

Думаю, насправді люди не до кінця усвідомлюють, що наше життя змінюється. Ендрю Скотт, дослідник із London School of Economics, пише, що тривалість життя та існування людини загалом змінюється. Тобто воно колись дійсно складалось з трьох частин: навчання, робота і пенсія. Проте зараз ця пенсійна частина стає значно довшою, оскільки медицина щороку покращується і відповідно збільшується тривалість життя.

З одного боку здається, що такі зміни призведуть до того, що ми будемо менше працювати і зможемо довше насолоджуватись життям, але насправді зовсім не так. Як виявляється, на цю тривалу пенсію молодим людям доведеться ще довше працювати і заробляти гроші, щоб згодом вони змогли прожити свою старість приблизно у таких же комфортних умовах життя, у яких вони жили поки працювали. І ця ситуація дуже тісно пов’язана з “lifelong learning”, бо якщо людині необхідно довше працювати, то бажано, щоб вона працювала у тій сфері, яка їй дійсно цікава. А це означає, що їй доведеться змінювати свою професію щонайменше кілька разів. Наприклад, може так статись, що людина, яка все життя була віддалена від кулінарії, згодом захоче нею займатись.

Люди будуть змінювати те, чим вони займались тривалий час, та нова діяльність, можливо, і не потребувати конкретно університетського навчання. Адже головне завдання університету – це навчити студента вчитися, а далі ти сам береш на себе відповідальність за здобуті академічні навички і кожні 5-7 років перекваліфіковуєшся самотужки.

Тому я часто говорю молодим людям, які дуже прагматично ставляться до освіти і хочуть швидко здобути практичні навички для професії: “Робота чи сфера, в якій ви плануєте працювати, може зникнути через 7-10 років”. Вважаю, що молоді люди мають отримати добру освіту, яка допоможе їм навчитись вчитися та критично мислити. І на цій основі можна легко будувати свій життєвий шлях, адже які б відгалуження на ньому не були, вони все одно сприятимуть кар’єрному росту.

А щодо того чи забагато в Україні університетів, то я вважаю, що класичних точно забагато, але таких, які можуть давати людям життєві дороговкази, – недостатньо. Якби університетів було менше, але вони були би якісніші і створювали б правильний академічний фундамент, а до цього діяли б інші можливості чи платформи для навчання впродовж життя, то це було би значно ефективніше, за ту модель, яка зараз в Україні.

Цілком можливо, зважаючи на ситуацію у світі, що університети зможуть об’єднатися в певну єдину систему, в якій ти сам обираєш, де хочеш навчатися. Платформа “Coursera” вже робить це можливим.

Я думаю, що ми рухаємося до наших завдань і мрій, інша справа, що це трохи повільніший шлях, ніж здавалося на початку. По-перше, коли з освіти намагаються зробити бізнес, то треба розуміти, що це низькомаржинальний бізнес. Неправильно очікувати, що ти інвестуєш кошти в освітню галузь і згодом купиш яхту, це малоймовірно.

На фабриці, якщо ви щось пошили, то вже через кілька днів можете оцінити готовий результат, а у бізнес-школі чим довший процес навчання наших студентів і чим довша наша спільна подорож, тим більше результату ми бачимо згодом, і тим більше змінюється людина у майбутньому. Проте для цього треба набратись терпіння.

Ми не хочемо бути школою, яка передає знання, ми хочемо бути школою, яка генерує знання. І за останні кілька років ми зробили великий прогрес у цьому напрямку. Тепер для бізнес-школи один із найбільших викликів – як працювати в сучасних умовах пандемії. З одного боку, ми бачимо величезні результати, тому що на один набір платного онлайн-курсу Андріана Сливоцького на “Prometheus” зареєструвалося більше ніж 500 осіб. З іншого боку, є люди, які приходять у бізнес-школу за мережею нових зв’язків і для них це дуже важливо, тому виклик побудови соціальних контактів є зараз чи не найбільшим для бізнес-школи.

Однозначно, динаміка є. Припускаю, коли ми відкривали бізнес-школу, то чимало людей думало, що набагато простіше вирішити за ціну вартості навчання питання в податковій чи на митниці. Кардинальна зміна відбулась у 2014 році після Майдану: багато людей захотіли по-іншому думати, по-іншому будувати і розвивати свій бізнес.

Зараз вкрай важливо розвивати глобальне мислення у молодих людей. Також потрібно розуміти, що бізнес має бути різним: такий, який задовольняє місцеві чи національні потреби, а має бути і глобальний. Звичайно, що на міжнародній арені змінюється ставлення до держави, яка має кілька відомих на весь світ брендів, і Адріан Сливоцький теж про це постійно говорить. Думаю, що у нас все це буде, але знов ж таки потрібен час і терпіння.

Останніми роками відбувся прогрес, коли почалась орієнтація на експорт. Може, поки що це не досить відомі компанії в світі, але вони дійсно працюють глобально. У нас є великий потенціал у розвитку сімейного бізнесу. І ми розбудовуємо цей напрямок у LvBS, тому що сімейний бізнес зазвичай більш життєстійкий, бо думає одразу про тяглість.

Я би хотіла жити в місті відповідальних людей. Мені дуже бракує відповідальності на загал у суспільстві, оскільки наслідки безвідповідальних вчинків мають вплив як на мікро, так і на макрорівнях.

Я думаю, що лише завдяки освіті ми не зможемо виховати відповідальність. Але якщо до освіти додати право і дотримання права, тоді ми, зможемо це зробити. У суспільстві і місті мають функціонувати певні закони і якщо ти їх не дотримуєшся, то мусиш отримати відповідні санкції.