Валерію, наскільки я розумію, ми з тобою однодумці у концепції про те, що аби перемоги у війні, треба прирівняти за важливістю економічний розвиток до національної ідеї.

Я би сказав, що економічне зростання – є пріоритетом номер один. Тому що від нього залежить все решта. Економічний розвиток — це нові робочі місця, більша зарплата, а це автоматично запускає боротьбу з бідністю і сприяє зростанню бюджетів кожної української сім’ї. Економічне зростання – це збільшення надходжень податків у бюджеті, що неодмінно створює вищі стандарти для соціально незахищених. Це також означає, що більше грошей буде задіяно у сфері охорони здоров’я, секторі оборони та національної безпеки. Україна цього дуже потребує, тому що маленька пострадянська армія не зможе перемогти велику пострадянську армію, проте маленька, але сучасна армія зможе перемогти велику пострадянську. А цю сучасну військову силу потрібно збудувати. Звідси й виходить, що економічне зростання є ключовим фактором у розвитку освіти, охорони здоров’я, соціальних стандартів, національної безпеки і оборони та інших галузей.

Мене трошки страшить, що очільники держави, виступаючи, говорять про вірус, пандемію, карантин, але нічого не кажуть про величезну економічну кризу, в яку занурюється Україна. Проте я би дуже хотів, щоб зараз в Україні з’явилися люди, для яких українське економічне зростання стало пріоритетом. І перемога на цьому фронті означатиме як величезний крок у перемозі над Росією, так і повернення тимчасово окупованих територій, а також вищі соціальні стандарти, кращу освіту і т. д.

Я з цим повністю згоден, тому що, наприклад, XX сторіччя було сторіччям національних держав, до речі, ця концепція призвела до двох світових воєн. XXI століття, за прогнозами дослідників, буде сторіччям міст.

А чим міста відрізняються від сіл? Місто, окрім матеріального виробництва, виконує ще декілька важливих функцій, які науковці називають соціо-системними основами. Це пізнання, освіта, управління, культура – речі, які виробляються в місті. Ці сфери є особливо важливими у XXI ст., оскільки звичайне матеріальне виробництво можна автоматизувати завдяки роботам.

Людям залишається пізнання, навчання, розвиток, культура, творення нового, нових цінностей. Львів має величезну перевагу, бо тут зосереджено головне – людський капітал. Але знову ж таки це означає певну перебудову як міського господарства, так і міської свідомості.

Це, перш за все, гармонійне місто. Це місто інтегрального розвитку, в якому є простір для того, щоб розвивалося і виробництво, і релігія, і культура, і креативність. Це місто екологічне, яке не забруднює навколо себе природу, в якому чисте повітря, чиста вода, багато зелені і квітів. Це місто, в якому немає заторів. Проте це не означає, що треба всіх позбавити особистих автомобілів, насправді ж варто змінити міську систему громадського транспорту.

Місто майбутнього є альтернативою і протилежністю місту ХХ-го сторіччя, бо стара концепція – це місто споживання. Якою є інфраструктура міста споживання? Є спальні райони, де люди «сплять». Є виробничі райони, де люди виробляють, є торговельні простори, куди люди приходять розважатися, а найголовніша розвага – це щось купити і щось поїсти. Натомість місто майбутнього – це місто креативне, у якому головною функцією людини є не споживання, а творчість.

Мені здається, що головною передумовою для перетворення Львова на місто майбутнього є людський капітал. І зараз нам необхідно створити відповідні умови для його розвитку або ж цей людський капітал помалу емігрує.

Людський капітал – це навички людини, її компетенції, здоров’я, звички і здатність створити додану вартість. Додана вартість – це творення чогось нового, наприклад, у культурі, у духовності, у мистецтві, у виробництві і загалом у чому завгодно. Саме тому я знову підкреслю, що люди – це головна цінність Львова. Адже великі красиві площі, парки, старі будівлі – це звісно важливі речі, але не такі важливі, як самі львів’яни. Оскільки є багато міст, де залишились старі церкви і парки, проте жителів, на жаль, там вже немає.

Що ж стосується концепції Фукуями, то здатність (чи б пак, у нашому випадку нездатність) об’єднуватись заради реалізації спільної мети – це проблема не лише Львова, а, на жаль, усієї України. Ми відносно нещодавно почали вчитись цій спільній діяльності, приблизно з 2013-2014 років. Проте у Львові це трошки краще розвинено, ніж в інших регіонах, оскільки у містах Галичини давніше зародилась традиція спільної діяльності заради великої мети. І львів’яни вже почали цим користуватись, наприклад, реалізуючи дуже важливий проєкт «Бієнале довіри».

Фукуяма також написав вагому книгу «Довіра», у якій він стверджує, що суспільство з довірою або ж міста з довірою здатні на більше, тому що вони витрачають менше сил на транзакції: на юристів і на інші системи забезпечення. Яскравим прикладом такого довірчого функціонування є північно-італійські міста, бо вони використовують кластери. Кластер – це сукупність підприємств, які домовились зменшити конкуренцію між собою задля того, щоб об’єднати зусилля і разом стати більш конкурентоздатними. Я дуже тішуся, що саме Львів став першим в Україні містом, яке реалізувало ідею кластерів. Прикладом таких об'єднань є львівський кластер гостинності, а також львівський туристичний чи ІТ-кластер.

По-перше, я категорично не згоден, що всі міста стануть креативними. Адже капіталізм настав сотні років тому, але так і не поширився на всю планету. Як приклад, Китай, на більшості територій якого досі панує феодалізм і лише в окремих містах розвивається капіталізм. Справа в тому, що майбутнє настане не для всіх. Майбутнє – це приз для тих, хто сміливо до нього прямує, хто сміливо будує інституції і застосовує нові соціальні практики, а решта залишаються там, де були.

Мені здається, що Львів, як і ще декілька українських регіонів, потрапить у число 600 глобальних міст, які становитимуть 80-90% всієї світової економіки.

Проте це не означає, що всі ці міста будуть креативними. Деякі з них стануть містами-заводами, деякі містами-майстернями, десь буде світовий театр, а десь буде світова церква. Яким стане Львів найближчим часом – визначають львівські еліти. Ті люди, які не бояться дивитися у майбутнє і намагаються зрозуміти, які нові чи ще небачені індустрії, кластери, сектори економіки виникнуть згодом. Мені здається, в цьому питанні треба бути дуже гнучким і це знову ж таки робить запит до перебудови міського господарства.

Я більше компетентний у проблемах Києва, ніж Львова, тому, наприклад, можу сказати, що Київ не може далі розвиватися, якщо не відбудеться повна перебудова системи громадського транспорту, аби зменшити кількість автомобілів в центрі. Місто, в якому три години на день треба витрачати на затори, не може стати креативним.

Але я би наголосив ще на одній речі, яка не сподобається львів’янам. Для того, щоб стати світовим містом, треба трохи змінити менталітет. Я знаю, що якщо львів’янам треба кудись їхати на авто довше 15 хвилин, то вони вважають, що це вже не Львів, а передмістя або навіть область. Але не можна бути світовим містом і залишатися в межах: від Оперного театру до площі Міцкевича. Світове місто чи креативне місто – не може бути одинаком, воно завжди повинно бути членом якоїсь більшої системи, так званих кілець. Наприклад, Львів, Краків, Вроцлав. Так чи інакше всі міста будуть поєднані схожими кільцями. А місто, яке залишиться поза системою, стане ізольованим і врешті почне занепадати.

Мені здається, що всі інституції, які націлені на розвиток міста, у Львові вже є. Треба просто дати їм більше можливостей і підсилити професіоналами.

Проте, мені здається, що місто повинно відігравати вагомішу роль на міжнародній арені. І я не маю на увазі офіційну дипломатію, а скоріше народну. Хороший приклад для Львова – це Всесвітня асоціація виставкової індустрії, яка була заснована у 1925 році 19-ма батьками-засновниками, включно зі Львовом. Асоціація була прообразом тих глобальних кілець, про які ми говорили раніше.

Тому я вважаю, що Львів повинен повернутись на європейську мапу виставково-ярмаркової діяльності, як місто, яке може запропонувати Європі щось більш сучасне і креативне, ніж просто продукт виробничих галузей, традиційних для 20-го сторіччя.

Також зовнішня політика міста потрібна для того, щоб Львів мав прямі зв’язки з іншими Західними містами і щоб разом вони змогли реалізувати спільні культурні проєкти, які дадуть львів’янам можливість відчувати себе не лише гордими громадянами України, а й гордими громадянами усієї Центрально-Східної Європи.

Я не вважаю, що нам потрібно думати, як американці. Треба думати, як українці, тому що українська традиція підприємливості неймовірно вкорінена в нашу історію та культуру. Наприклад, українці відрізняються від росіян тим, що ми індивідуалісти, які, перш за все, дбають про сімейний розвиток і власний добробут.

Насправді, в нашому менталітеті присутній як здоровий авантюризм, так і підприємливість, проте українцям трохи не вистачає рішучості прийняти ризик. Бо, наприклад, такі країни, як США, у яких підприємливість та креативність пов’язана з постійним прийняттям ризику, частіше досягають успіх.

Ми живемо на перехресті – а це постійний ризик, то чого ж ми його не приймаємо?! Мені здається, що тут важливе місце займають нові лідери, які показують суспільству нові соціальні ролі.

А нові соціальні моделі, які демонструють львівські успішні підприємці чи митці є надзвичайно важливими, тому що з часом їхні досягнення перетворяться на загальний стандарт і приклад поведінки, яку потрібно наслідувати. Тож ці соціальні ролі нам треба донести до всіх людей.

А ми, на жаль, марнуємо свій час, щоб гортати стрічку новин, аби раптом нічого не пропустити. І потім виходить, що ми знаємо все, що відбувається в чужій країні, яка знаходиться за тисячу кілометрів від нас, але не знаємо, що в нашому рідному місті живуть неймовірні люди, які роблять неймовірні речі в бізнесі, у культурі та в освіті. Цих наративів нам дуже не вистачає сьогодні, а на них є запит і попит.